спектакль Медея Київ 2026-02-08 18:00 Театр ім. Івана Франка
Медея — Київ, Театр ім. Івана Франка
«Медея» у постановці Оксани Дмітрієвої за текстами Евріпіда та Гайнера Мюллера — це не просто звернення до античного міфу, а гостра й дуже сучасна розмова про час, у якому ми живемо. Це вистава-рефлексія, що працює з відчуттям відірваності в усіх можливих сенсах: від дому, від звичного життя, від себе колишнього. Саме ця відірваність запускає цілий клубок болючих тем і тригерів, на які не завжди є прості відповіді — і, можливо, їх не має бути.
Вистава ставить питання, від яких інколи хочеться відвести погляд, але вони все одно повертаються. Що означає «вижити» — просто вціліти фізично чи зберегти в собі людину? Як змінює нас досвід окупації, втрати, страху? І чи маємо ми право когось звинувачувати, якщо самі не прожили те саме? Що потрібно зробити, аби пекло війни не перетворило людину на чужого у власній країні? Тут немає моралізаторства — лише чесна спроба назвати речі своїми іменами: або ми наважуємося ставити ці запитання, або навмисно заплющуємо очі.
Окрема лінія — досвід вимушеного відриву від Батьківщини. Як це — адаптуватися на чужині, коли зовні ти ніби «в порядку», а всередині — постійний шум тривоги? Яке воно — відчуття провини: за те, що вцілів, за те, що поїхав, за те, що не зміг допомогти більше? Вистава не дає універсальних рецептів, зате дуже точно ловить той стан, який знайомий багатьом: ти ніби рухаєшся вперед, але частина тебе все ще там, звідки тебе вирвали.
«Медея» також говорить про свідчення — і про ціну правди. Як це — заговорити свідком? Що відбувається, коли свідку не вірять, коли його досвід знецінюють або відсувають убік, бо він незручний? І що стається з людьми потім, коли їхня правда зависає в повітрі без відповіді? Тут Медея постає не лише як персонаж міфу, а як людина, яку намагаються витіснити — тому що вона пам’ятає і може назвати причину того, що сталося.
Ще один важливий пласт — пам’ять і травма. Як «розпаковуються» спогади? Чому мозок ховає травматичний досвід так глибоко, а потім дістає його в найневідповідніший момент — у черзі, в тиші, у випадковій фразі, у запаху? Медея крок за кроком згадує, що трапилося в її рідній Колхіді, як вона опинилася в Корінфі — і чому з Корінфа її знову хочуть вигнати. Бо вона — свідок. А бути свідком означає не просто бачити, а нести правду, яку іншим інколи страшно чути.
Ця вистава — про те, чи готові ми слухати правду до кінця. Про те, що стається з людиною, коли її досвід намагаються «викреслити». І про те, як пам’ять, навіть болюча, може стати єдиним доказом того, що ми існували, любили, втрачали і боролися — по-справжньому.
