спектакль Двоє на гойдалках Київ 2026-02-04 18:00 Будинок офіцерів Збройних сил України
«Двоє на гойдалках» у Києві — це камерна, дуже людська історія, яка начебто сталася в гігантському Нью-Йорку, але насправді могла трапитися будь-де: у Києві, Варшаві, Лондоні чи просто в місті, де люди щодня поспішають повз одне одного й часто залишаються наодинці зі своїми думками. Недарма Жан Кокто казав: «Самотність не знає тиші» — і в цій виставі це відчувається майже фізично.
Герої — танцівниця Гітель Моска та її випадковий знайомий, адвокат Джеррі Райн. Здається, між ними немає нічого спільного: різний ритм життя, різні звички, різні способи рятуватися від болю. Але саме випадкова зустріч несподівано зшиває їхні будні в одну нитку. Вони стають ближчими не тому, що так «треба», а тому, що обом страшенно знайоме відчуття порожньої квартири, коли тебе ніхто не чекає. Коли телефон мовчить. Коли вечори довгі, а розмови — короткі або зовсім відсутні. І ти раптом ловиш себе на думці, що найгірше — навіть не самотність, а звичка до неї.
Спочатку їх тягне одне до одного майже інстинктивно — як до тепла в холодний день. Та дуже швидко стає ясно: близькість не завжди рятує від внутрішніх буревіїв. Їхні стосунки — як гойдалка: то піднімають до відчуття щастя, то кидають вниз, у сумніви й образи. Вони можуть ранити одне одного словами, зникати, повертатися, плутатися у власних страхах і очікуваннях. Проте навіть після болючих моментів вони знову тримаються поруч — тому що ця тонка нитка зв’язку, якою б крихкою вона не була, все одно дає шанс не провалитися в повну темряву.
«Двоє на гойдалках» — не про красиву «кіношну» романтику. Це про людей без прикрас: зі слабкостями, невпевненістю, різкою правдою й потребою бути почутими. Їхня зустріч змінює обох: допомагає вижити в місті, яке не питає, як ти тримаєшся; повертає віру в себе; пробуджує справжнє бажання жити, а не просто «функціонувати». Але разом із цим виникає головне запитання, яке вистава делікатно залишає відкритим: чи не пройшли вони повз любов, підмінивши її страхом бути на самоті? Де межа між порятунком і почуттям? І чи можна втримати те, що народилося з випадковості?
Відповідь — у руках глядача. Саме тому ця історія так чіпляє: вона не нав’язує висновків, а змушує впізнавати себе, свої паузи, свої «неподзвоню» і «а раптом пізно». І після фіналу ще довго хочеться подумати, що для нас важливіше — не втратити людину поруч чи все-таки навчитися не втрачати себе.
Показ відбудеться у Києві на сцені Будинку офіцерів Збройних сил України — локації з особливою театральною атмосферою, де камерні історії звучать особливо близько, майже на відстані дихання.
