Увесь Дніпро, наскільки тільки можна було сягнути оком угору й униз за течією, здавався помальованим ще ясніше та блискучіше, ніж саме небо. Здавалося, ніби перед очима текла широка річка, блискуча й прозора, мов скло: попід лісом вона червоніла, посередині переливалася оранжевим та жовтим, а біля другого берега переходила в зелено-синю барву. Вода стояла тиха, чиста, прозора, мов застигла в ранковому сяйві. А між розмальованим небом і такою ж барвистою водою лежав якийсь дивний пояс із лугів та борів, де кольори знов були інакші, м’якші й глибші. Верхній пружок того пояса становили бори. Він лежав на червоному небі так, ніби ліс заплутався в білому павутинні, а зверху був посипаний снігом, сріблом і діамантами: то блищала роса. Далі вздовж нього слався вузький чорний, немов оксамитовий, пояс: то темніли бори. А нижче дуже ясно було видно широку зелену смугу: то зеленіли довгі острови між Старим та Новим Дніпром і пологі луки попід чорним лісом, густо вкриті лозами. На тому зеленому полотнищі подекуди лисніли й блищали плеса, що позоставалися після недавнього повіддя, течії та самовілки на пласких острівцях.
Ті плеса й течії на острівцях були забарвлені рожевим та оранжевим світлом неба. Здалеку, з високої гори, здавалося, що той зелений пояс між небом і водою поцяцькований якимись чудними взорцями: то круглими, то довгенькими, то покрученими смужками й пружками. Вони лягали на зелень не рівно й не навмисно, а так, як сама природа вміє кинути найтоншу прикрасу без людської руки. Ті взорці на зеленому полотнищі здавалися дорогими блискучими каміннями, вставленими в широкий зелений пояс, яким ранок ніби підперезав напрочуд широкий, світлий і гарний обрій.
Я стояв і ждав сходу сонця. Од того дива не можна було одвести очей. Яка далеч розгорнулась переді мною! Яка широчінь простору відкрилася і в небі, і на землі! Яка велична картина стояла довкола, скільки в ній було дивних барв, переливів, тонів і прозорого блиску. Скрізь відчувався надзвичайний простір, скрізь була розлита краса — і в небі, і на землі, і на воді, і в далекій смузі лісів. Серед ясного рожевого світла в одному місці над борами стала ніби прозора червонувата продухвина в небо, глибока, чиста й ясна. Верхня смуга над борами забіліла так, як біліє сніг на високих горах: то роса заясніла на лісах та на верховітті борів. І раптом з-за тієї срібної смуги несподівано вискочили три червоні блискучі ніби шпильки. Далі за лісами неначе зійшла велика зоря, вся обтикана огняними червоними голками та гачками. Ті червоні голки ніби скочили в ясне червоне небо, витяглися вгору, мов довгий дріт, або ніби ножі, розпечені в огні, що повстромлялися і в небо, і в ліс. Вони все довшали, розтягались, ішли вгору наче довгими золотими списами. Сонце швидко викочувалося з-за лісу на небо, ніби поспішало глянути на ті дива, які само ж і розкидало по землі, по воді та по всьому широкому обрії. А тоді викотилося все: блискуче, палаюче, кучеряве, ніби обтикане червоними ножами та огняними шаблями, здорове, як колесо, дивне, пишне й велике. Я неначе побачив Божий рай уявки і… несамохіть пригадав собі той рай наших мрій про Україну, про який ми марили напередодні, збираючись на цю гулянку над Дніпром.
Не довелося мені спати того ранку. Пишна картина тієї ночі й того світанку все стояла перед моїми очима, не відступала й не давала навіть повік склепити. Не для сну та дрімоти бувають такі дивні ночі й такі ранки; вони дані людині для пам’яті, для серця, для тихої радості, що довго ще світиться в душі після того, як сонце вже підніметься високо над землею.