***
У петрівку 1877 року я прибув на Україну й заїхав до Києва. Наш київський гурток зібрався в одного з найпомітніших наших учених, добродія Ж., щоб привітати його з тим, що він щойно успішно склав магістерський іспит в університеті. Яка жвава й радісна розмова точилася тоді між нами! Скільки мрій, скільки думок, скільки палких бажань щастя й доброї долі для рідного краю виливалося в тій бесіді! Надворі стояла тиха, ясна, весела година, і так само світло та весело було в наших молодих душах. На радощах ми постановили після обіду гуртом поїхати Дніпром на гулянку до Вишгорода.
По обіді найняли великого дуба й ще два човни, бо товариство зібралося чимале, і незабаром після обіду попливли вгору Дніпром до Вишгорода. Коли ми дісталися Вишгорода, уже надходив вечір. Сонце стояло на вечірньому прузі просто над лісом. Ліс чорнів широкою смугою на високому правому березі Дніпра; бо від Києва до Вишгорода гори відступили від річки й загиналися, наче підкова, над широкою зеленою Оболонню та сіножатями аж до самого Вишгорода, і тільки там знов наближалися до Дніпра. Плискувата широка Оболонь зеленіла так, ніби її застелили зеленим оксамитом, на якому блищала річечка Почайна, лисніло озерце, мов кинуте в траву блискуче дзеркальце або скляна посудина. Вишгород розкинувся на широкому невисокому шпилі. Від цього давнього акрополя київських князів лишилися тільки вали та окопи, зарослі травою. Увесь широкий вишгородський шпиль був наче помережаний смугами розкішних зелених городів. На спільних, ніде не відгороджених тинами городах зеленіла соковита бутвина й кукурудзяне бадилля, цвіли маки, подекуди тяглися зелені смужки жита. Біля хат, у садках, темніли густі купи вишень та стриміли здорові старі дикі груші. На шпилі, на чолопочку, біліла весела маленька церква й ніби розглядала своїми вікнами довкола і біленькі хатки, і зелені городи на спадистих горбах та в переярках. Той широкий шпиль посунувся до самого Дніпра, обсипався, обвалився й стояв над водою, наче жовта стіна з щілинами та розколинами, що вже позаростали травою, глодом і подекуди густими вербами.
Лівий берег Дніпра, рівний, плаский, увесь зарослий густими лозами та верболозом, зеленів так, ніби його засіяли житом; а далі синіли густі бори, мов море, закутане в синю й сизу імлу. На південь сизіли гори, а на них виднівся Київ, що ніби потопав у легкій прозорій далечі. Будівлі невиразно мріли в сизому просторі, а над ними були розкидані мовби золоті букети: то лисніли позолочені бані та хрести монастирів і церков. Уся та далека картина здавалася якимсь казковим квітником із золотими маківками та золотими квітами, про які оповідають хіба що в казках. І високе, глибоке, синє червневе небо, і ті далекі сизі шпилі й гори з Андріївським собором на чолопочку шпиля, і золоті букети з бань та хрестів — усе це скидалося на ті видива, що інколи являються уві сні й про які потім розказують, мов про диво з казки. Ціле життя проживеш — і не забудеш цієї пишної картини, як часом ніколи не забувається незвичайно гарний сон.
Сонце вдарило з-за лісу червоним промінням на київські гори. Широка зелена Оболонь і Поділ укрилися тінню й потемнішали. Виразніше виступили високі смуги київських гір під ясним чистим небом, обсипані збоку червонястим світлом. Тисячі вікон у домах, позолочені хрести та бані на церквах ніби зайнялися й запалали.
Від них посипалися наче пучки золотих стрілок. На дзвіницях хрести й маківки наче горіли червоним золотом, ніби плавали високо-високо понад горами в синьому небі, мов якісь казкові золоті птиці. Вид на Київ став зовсім фантастичний. Здавалося, ніби на горах з'явився й мріє пишний міраж, сплетений із дивних барв, блиску, золота, рожевої імли та сонячного проміння. Переді мною наче постали палаци й сади Паризади з "Тисячі й однієї ночі".
Сонце спустилося ще нижче над лісом і почало ніби ховатися десь у сизих борах. Оболонь, луки й Поділ тонули в тіні дедалі глибше. Київські сизі гори стали фіолетовими. Золоті бані та хрести вже не палали, а ніби жевріли, мов пригасаючий жар, горіли без проміння. Усе облилося делікатними фіолетовими відблисками. За Києвом і за Дніпром небо віднизу темнішало, синішало й лисніло легким фіолетовим полиском. Сонце ніби впало десь у бір. Барви на Києві згасали. Вогонь на вікнах і золотих банях помалу зникав. Надворі сутеніло й поночіло. Ніч упала на Дніпро, на гори, — і всі чуда дивного міражу щезли та потонули в темряві.
Надивившись на цей чудовий вечірній краєвид, ми зійшли з гори до самого берега й посідали під кручею на широкому пороні, що стояв при березі. Молодь метнулася понад берегом, по щілинах кручі, назбирала хмизу та сухого гілля й розклала велике багаття над водою. Полум'я шугнуло високо вгору й осяяло жовту глинясту кручу та жовті бурти, що тяглися далі понад Дніпром. Найняті гребці наставили самовар. Повідкривали кошики з харчами, познаходили пляшки й чарки, застелили рушниками поміст на пороні. Усі встигли добре зголодніти й кинулися до їжі падковито та завзято. Незабаром закипів самовар. Поналивали склянки чаю. Хто пив чай сидячи й підібгавши ноги, хто стоячи. Молоді підкладали труску в багаття. Вогонь тріщав, лущав, аж гув, кидав навкруги сяєво, — і порон з усім товариством ніби виринав із чорної ночі, наче хтось підіймав темну завісу й показував сцену: одні лежали покотом, другі сиділи, підобгавши ноги, деякі стоячи наминали закуску та наливали чарки. Багаття пригасало, — і чорна завіса знов неначе затуляла ту мальовничу сцену. У воді вогонь також одразу гаснув і ніби тонув на дно. Надворі було тихо, тепло й вогко. Свіже повітря бадьорило тіло й веселило душу. На пороні пішла жвава розмова, посипалися жарти; десь на краю порона залунала пісня, до одного голосу пристав другий. І зненацька весь порон ніби розворушився та заспівав. Голоси вдарили з усієї сили, наче в труби. Гучна пісня розляглася під кручею, залунала в щілинах і балках, озвалася далеко в бору.
Довго всі сиділи й співали. Надворі стояла така розкіш, така свіжість, що нікому не хотілося вставати з порона й лагодитися в дорогу. Усі чекали, поки зійде місяць, щоб не пускатися в темну путь навмання та щоб було веселіше й безпечніше вертатися додому Дніпром при місячному світлі.
Трохи згодом над чорною хмарою лісу за Дніпром почало ясніти й червоніти, ніби десь далеко займалася пожежа. Ясна пляма все більшала, ширшала й світлішала. З-за чорного пружка висунувся червоний серп, потім ніби щось вистромило червоного лоба. І незабаром здоровий, як діжа, червоний місяць викотився на чорне небо так швидко, що можна було мало не очима бачити його рух. Місяць хутко покотився вгору. На пороні всі схопилися з місць, посідали в човен і відчалили від причалу. Вдарили веслами, вдарили й голосною піснею в круті бурти. Дуб поплив швидко, легко, за водою, неначе селех, плавко й жваво понісся по прудкій течії. За ним навздогін хутчіше полинули два човни, мов дві ластівки. Дуб потрапив на саму середину Дніпра й помчав по бистрині, мов стріла, просто серединою річки.
Під нічним покривалом Дніпро здавався надзвичайно широким. Обидва пласкі береги майже не було видно. Мені ввижалося, ніби ми вискочили вже в море. Зорі почали ховатися. Вони згасали поодинці, непомітно й тихо. Місяць піднявся вище, поменшав і став жовтогарячий. Кругом дуба залисніли дрібнесенькі хвилі. Місяць котився все вище та вище, — ясне плесо ширшало й довшало на хвилях, і незабаром простяглося по воді довгою срібною стежкою, скільки сягало око. Дніпро виступив із темряви, хоч береги його лишалися невиразні й неясні. Та все ще здавалося, що ті береги десь далеко-далеко. І мої думки перелетіли в якісь невідомі краї; мені здавалося, ніби я пливу по якійсь велетенській річці, де ледве мріють береги, далеко від рідного краю. Від човна по дрібних хвильках розстелилася ніби скатерка, довга-предовга, без кінця, посипана золотом, сріблом та іскрами. Ті іскри ворушилися, наче живі, миготіли, пересипалися й тремтіли на воді.
Надворі було тихо, аж мертво. Навіть не було чути, як весла ворушилися в гребках та уключинах і лягали плиском на воду. Місяць високо підбився в небо, і весь вид став ніби фантастичний. Золота, широка й довга, наче жива смуга без упину ворушилася на воді. Мені здавалося, що з того золотого плеса ось-ось вирнуть якісь фантастичні привиддя або зеленоокі русалки, закутаються в тихе місячне світло й заспівають дивними голосами незнаних пісень, яких ніколи не чуло людське вухо.
З чорного бору ніби вискочила здорова рання зірка й застрягла в небі над чорною смугою в імлі. Уже починало зоряти. Зірка немов потягла за собою з бору рожевий, тоненький і прозорий серпанок. Вона замиготіла сріблом та діамантами, ніби кліпала заспаними очима. Повний місяць висів майже посеред неба й лив жовте золотисте світло. З правого берега гори наближалися до Дніпра; їх було видно виразно, майже як удень. Виднілися яри й вузькі долини з садками, білими домками та хатами. Шибки у вікнах скрізь залисніли зеленуватим світлом. На горах, на золотих банях і хрестах, тихо блищав лагідний одлиск. Тихо було на горах, мертво в балках і долинах. Ніде ні звуку! Не чути було навіть найменшого шелесту. Але ж як гарно, яка пишнота довкола! Усе стояло, обмите зелено-жовтим сяєвом, ніби зачароване й скам'яніле, мов намальоване на полотні. Навколо місяця небо було таке ясне, наче світилося наскрізь.
То була дивна, розкішна ніч! Доки житиму, не забуду тебе. Ніколи ти не зникнеш із моєї пам'яті, — така ти була гарна й пишна, наче я покинув землю й перелетів у якийсь палац, чудно й дивовижно осяяний, про який оповідають у казках. Коли в уяві давніх греків існували такі Єлисейські поля, де походжають душі поетів та філософів; коли було таке підземне Плутонове царство, де перебували Прозерпіна й Еврідіка, то це, певно, були пишні поля й пишне царство: мрійне, фантастичне; розкішне, хоч і мертве, усе в півтонах та сутінках, із тихим, нерізким блиском, зі своєю особливою красою та поезією, з якоюсь поетичною одличкою від різких барв ясного сонячного дня.
А наш човен усе летів, мов стріла, самою серединою річки по бистрині. Човен ледве-ледве коливався. Сон мене не брав. Мрії невпинно сновигали в уяві й проганяли сонноту та дрімоту з очей. Незабаром та пишна ніч погасила й мої мрії, бо і вгорі, і внизу, і на землі, і на воді все стало однією мрією: то, певно, була мрія неба, мрія всього світового життя.