Це була не просто ясна й прозора ніч, а неначе глибока дума самого Бога, мрія й задума його творчої сили про те, як сотворити ще кращі, ще дивовижніші нові світи… Сили небесні ніби вгамувалися після денної праці й тепер одпочивали в тихих мріях тієї незвичайної, майже неземної ночі, заколисані її величним спокоєм.
А ясна смуга на воді все ширшала, більшала й довшала, помалу ставала золотим плесом і вже сягала вздовж Дніпра, наче золота дорога в якийсь рай, у якесь далеке мрійне царство. Дрібні золоті хвильки тремтіли, переливалися, мов живе срібло. Човен плив тим осяяним шляхом. Позад човна лишалася темна, майже чорна безодня. Зоря покотилась угору в небо й осяяла простір навколо себе. От-от мало вже світати. Мені вже було видно, як по обидва береги ніби виникали з води лози, густо обнизавши пласкі прибережні смуги. Десь у лозах та вербах писнула одна рання пташка, за нею друга. І враз береги неначе прокинулися, ожили, одродились після нічного заціпеніння. Скрізь у лозах защебетали пташки: спершу тихо, ніби спросоння, а далі все голосніше й гучніше. Усі верби й гаї на обох берегах ніби затріщали, задзвеніли, защебетали. Яка ж силенна-сила того птаства! Здавалося, тих співучих пташок стільки, скільки на берегах кущів і гілок на вербах. Ними аж кишіли верби та лози. Гуки по воді йшли далеко, розлягалися ширше й голосніше, ніж по землі. Щебет наче сипався кругом човна просто на воду, тріщав і дзвенів, як струни на гуслях. Скільки було того співу, того щебету! Таким гомоном гуде ціле село, коли восени часом разом справляють багато весіль, або на Різдво, коли по всіх кутках чути співи колядників. Пташки, неначе дружки ранньої зорі, славили піснями свою заручену молоду.
Пливли ми вже довго. Найняті гребці потомилися й почали куняти над уключинами. В усіх од довгого сидіння отерпли ноги. Усі дрімали, бо час був уже дуже пізній. На декотрих сон напосідав зовсім тяжко. Навіть розмова вже нікому не йшла на думку. Усі мовчали, ніби поволі засинали просто на човнах.
— А давайте лишень пристанемо човнами до берега та розімнемо ноги на тих задніпрянських луках у лузі! — гукнув Ломаковський.
— А справді, знайдімо десь пришиб, щоб було не надто мілко та не дуже грузько, та й походимо трохи, бо я от-от незабаром засну, — озвався веселий Беренштамський.
Гребці повернули до берега й знайшли добрий пришиб під осокорами та лозами. Човни зашипіли по піску, неначе гусаки, і врізались у піскувату бережину. Ми повискакували на вогкий берег. Ноги грузли в теплому піску мало не по кісточки. Усі неначе пошились у лози, мов зайці, й поховались у зеленій гущавині. Над лозами манячили тільки голови у жовтих солом'яних брилях високих на зріст Ломаковського та Беренштамського; самих їхніх постатей не було видно, тільки дві голови в ясних брилях ніби пливли понад лозами. Незабаром ми вийшли на широку без міри луговину. Щебетання пташок не вгавало. Лози й кущі неначе співали та щебетали нам з усіх-усюдів.
Продравшись крізь першу гущавину лоз, ми вискочили на простір сіножатів.
Ясний місяць світив позад нас. Перед нами, в бік півночі, небо було темне, майже чорне. Де-не-де на ньому ледве блимали дрібні зірочки. Під небом, за лугами, чорніла смуга бору, ніби там стояла велика чорна стіна або темна гора. По один бік широких лук суцільним рядком стояли височезні осокори й дуби, злиті в одну густу масу, мов скелі десь в Альпах. Вони були в тіні й клали од себе довгу тінь на луку. По другий бік луки стирчали окремі купи дубів та осокорів, ніби нарізні скелі, ясно облиті місячним промінням. По луках скрізь були розкидані старі гіллясті дуби, неначе темні середньовікові башти. А над усією лукою високо-високо в небі висіла чи то закруглена стеля, чи то величезне склепіння, оббите чорним оксамитом.
І знов у моїй душі стала мрійна направа. Знов мої думки й мрії полетіли в якісь невідомі краї.
Чи це велетенський казковий палац, залитий фантастичним світлом? Чи, може, дивний парк десь на острові Зеландії або в Голландії, на пласких, вогких, зелених низинах, суціль ніби вкритих віковічними парками? І я вже сподіваюся, що от-от із-за скель та осокорів виплинуть довгі рядки русалок і, взявшись за руки, підуть у танок понад сіножатями, не згинаючи верхівок трави й пахучих польових васильків… Чи, може, це царство тіней, Єлисейські поля, де одпочивають душі героїв та геніїв, облиті тихим, мрійним і неясним світлом? Мені чомусь уявляється царство Плутона десь під землею, обставлене сумними горами, скелями з чорними печерами. І здається, що мої очі от-от десь на скелях угледять червоно-криваве світло, там, де стоїть трон Плутона, де міститься золотий та срібний палац Прозерпіни й Еврідіки. Беренштамський почав пісню високим тенором і завів високі трелі та дрібні переливи, як співають трелями пастухи в Альпах. Чи не Орфей це манить і кличе до себе Еврідіку, блукаючи в Аїді?
Ми перейшли сіножать і знов пошились у ряд густих лоз. І тільки-но вийшли на другу сіножать, як зовсім несподівано близько загавкали дві люті собаки й кинулись нам назустріч просто під ноги.
— Ой, цербери! Ховаймось хутчій у лози! — гукнув низовим басом присадкуватий Юрковський, сховався в лози та й почав ревти зовсім так, як реве болотяний бугай в осоці.
— Та не реви там! Ти ревеш достоту, як бугай в очереті. Якби оце будь-який стрілець почув, то ще й помилився б та застрелив би тебе там у лозах, — гукнув із лоз Ломаковський. — Але де це в цих пущах узялися оті цербери?
Мої фантастичні картини, мої мрії одразу згасли й ніби впали на прозаїчну землю. Гавкання собак в одну мить нагадало мені хати, клуні, загороди, кошари, усе звичайне сільське подвір'я.
А собаки гавкали, аж заливалися од злості. З-під кущів виступила на ясне місячне сяєво висока постать у білій сорочці, з чорною куделею волосся на голові. Але ця постать уже не здавалася мені Орфеєм в Аїді, котрий шукає свою Еврідіку. То був і не причинуватий, а один із рибалок, що ловили рибу й стали на луках на ночівлю. Трохи згодом із курінця виліз старий дід: він висунув із темної продухвини лису, як макогін, голову, що залисніла проти місяця, ніби скляна. Коло куреня замріли неводи з поплавцями, розвішані на кілках, неначе по тих кілках були почеплені разки намиста.
— А чого ви тут блукаєте? Чого вам тут треба? Ви, мабуть, пасете тут потаємно воли та коні на чужих луках? Чи, може, хотіли покрасти наші волоки та неводи? — гукав старий, випроставшись на ввесь свій зріст.
— Та ні! Ми пливемо на човнах із гулянки у Вишгороді! — гукнув Юрковський із кущів лоз. — Тікаймо швидше на човни од цих церберів, бо ще вхоплять за литки.
І ми всі дременули назад, а собаки чкурнули за нами, аж вили та заглушили щебет і співи пташок. Ми похапцем вскочили в човни й знов попливли на бистрину.
Уже прокидалось і заворушилося живе світове життя після спочинку в тиху нічну добу.
Здорова блискуча зоря підбилась угору. Під нею все ширшала та більшала ясна пляма. Небо на сході помаленьку світлішало. На небі вже виразно визначалися веселчані смуги: внизу, понад чорними борами, лежала ясна червона смужка; за нею жовтогарячий та жовтий колір переходив у зеленуватий, а далі в блакитний і фіолетовий. А поверх цієї квітчастої смуги ще чорніло небо, подекуди обсипане зірками. Та незабаром блискуча пляма обхопила вже половину обрію за Дніпром. І вода в Дніпрі залисніла. Від берега до самого човна простелилася та веселчана намітка, неначе з неба на воду впала частка небесної барви й укрила її. Човен усе линув по золотистій стежці вперед, уже підлитий збоку широкою фіолетовою смугою на дрібних брижах та хвильках.
Уже почало світати. Десь од берега схопився легенький вітрець і ніби дмухнув своїм подихом на Дніпро. Береги й верби наче прокидались і дихнули на воду. По воді пішли брижі та дрібні хвильки, заколивалися ледве примітно й захиталися, неначе топлене фіолетове та золотисте скло. Позад човна ще чорніла вода, чорніло на півночі небо. Поперед човна ясніла місячна ніч у всій своїй красі, а збоку вже займався червневий ранок. І небо, і земля, і Дніпро здавалися велетенською картиною, де на темному полі була намальована ясна пишна місячна ніч, а поруч із нею — ранній ранок із зорею та делікатними вранішніми сутінками на небі й на землі. Це були ті картини природи, перед якими давні народи ставили жертовники й палили фіміам. Чи ж не були варті ці сили неба й землі фіміаму? Серед цієї краси місячної ночі я збагнув почування краси в давніх еллінів, котрі обожнювали місяць та зорю, курили фіміам Селені та рожевій Еос із рожевими пальцями й співали гімни цій високій поетичній красі.
Повз наш човен шугнула легенька душогубка. У ній сиділа молодиця з-за Дніпра й гребла двома веслами, неначе ворушила крилами. В човні було видно кошики з бутвиною, пов'язаних курчат, глечики з молоком. Вона поспішала в місто. Сказавши нам тихо, майже пошепки, "добридень", вона промайнула у фіолетовій плямі й неначе пірнула в ясне місячне плесо. Трохи згодом повз наш човен зашугали, ніби ластівки, душогубки селян: щораз частіше й густіше вони поспішали до Києва на базар. На душогубках у фіолетовому світлі уже виразно визначалися постаті молодиць, постаті чоловіків у брилях, у білих сорочках, по одному й по двоє в човні. Майнувши у фіолетовій плямі коло нашого дуба, вони ще довгенько чорніли, неначе темні силуети, кинуті в жовте сяєво, а далі ледве мріли й десь зникали в сірій безвісті. Я несамохіть дивився на ті чорні тіні, ніби на тіні на Стіксі, що перевозилися човнами у фантастичне Плутонове царство. Вигляд був оригінальний і мрійний.
Місяць зблід і покотився до другого берега Дніпра. Зоря запанувала, залила золотом і засипала рожами Дніпро та весь берег попід темними смугами задніпрянських лісів. Надворі вже дніло. Уже було ясно видно високі київські гори, вкриті садками, тополями й золотими букетами церковних бань. На високих дзвіницях заграло, зажевріло золото, зачервоніли білі стіни. На сході сонця вже займалося полум'я, ніби було напоготові спалахнути й запалати на ввесь світ. Зоря піднялася високо й ніби десь сховалась, потонула в блакитному небі. Місяць став білою круглою хмаркою. Фантастична ніч зникла, мов сон, разом зі своєю поезією та чарами.
Наш човен пристав і причалив до берега. Ми вийшли на високу гору до Владимирового пам'ятника. Я глянув на Дніпро, на небо. Хто змалює те дивне диво, що стояло перед моїми очима! Це вже було не фантастичне царство тіней та сутінків; це був справді ясний, блискучий Божий рай. За Дніпром небо ясно-ясно палало всіма кольорами веселки, підперезане знизу темною смугою лісів.