Те, що я колись ловив раків, стало початком мого заробітку — от чому, коли ми вибралися з ями, стали над нею, завили, закричали, заплакали, почали ламати руки, — у моїй голові невпинно дзвеніло і гуло: «Тікай звідси, Гаво! Це не твоє поле! Нащо тобі боротися із землею, коли твоя натура кличе тебе боротися з людьми!»
— От-от-от-от! — радісно підхопив Вовкун, схоплюючись зі свого лежбища. — А я хіба що тобі кажу? Хіба не туди тебе веду?
— Зажди, Вовкуне, — сумно промовив Гава. — Рибак, що хоче зловити рибу, закидає сіті в вир, де її багато, де вона ходить зграями. Так і мені здається: краще своє діло робити в місті, де людей багато, де з усіх боків можна мати зиск, а не в селі. Я вже звик до міста — почуваюся там вільним, веселим, спритним, щохвилини окидаю поглядом усе навколо, шукаючи вигоди. А тут, боюся, знов буде як у Бориславі: запряжемось у щось одне, самі собі кайдани накинемо на руки й ноги. І загинемо, як раки на мілководді.
Та замість замислитися чи зажуритися, Вовкун, слухаючи ті слова, тільки світлішав, підіймався, ніби зростав цілий, торкнувшись чародійної гірської землі. Він підвівся і розпрямився на повний зріст перед похиленим Гавою. Очі його загорілися, в обличчі щезла тупа злість, він аж зажив.
— Оце вже по-чесному! Оце вже по правді! — вигукував він, розмахуючи руками. — Ось тепер лишень з уст твоїх вирвалась справжня правда. Я ж знав, тебе тягне назад — до міста, до того смороду, до того бруду, до шмаття, до латок, до шерсті, до кожухів! Тьху, Гаво, сором! Сміявся ти переді мною з того старого вчителя Файвеля, що вічно белькотів: «А gut Geschäft! Добре йде!» — а по шістдесяти роках «gut Geschäft» усе, чого він досяг — то три десятки, зашиті в старому капелюсі. І то не родина, а якийсь жид, що купив капелюха на «шматки» за десять крейцарів, їх знайшов! Тьху, Гаво! Хіба це життя, хіба це заробіток? А я бачу: тебе туди ж і тягне!
Гава, мов опечений кропивою, теж схопився на ноги і замахав руками, та Вовкун не дав йому і слова сказати.
— Ага, бачиш! Бачиш, що мої слова тебе зачепили! — кричав він, сміючись. — Махаєш, як поранений. Та я знову питаю: чого ти в місті досягнеш?
Кидаєшся на тисячу боків, щось урвеш, та чи варте воно бодай торби січки? Скажи: жив ти в місті аж п’ятнадцять років — і що заробив? Дві тисячі! Ну-ну, велика сума! Ні на життя, ні на смерть не стане!
— Але й ти не більше заробив у горах! — уїдливо зауважив Гава.
— Бо дурень був, Гаво, дурень! Не знав, за що братися!
— А тепер знаєш?
— Авжеж, знаю! Інакше навіщо ж би я тебе сюди вів? І не лише знаю, за що взятися, — я певен, що все піде добре!
— Ого! Навіть певен? — з іронією запитав Гава.
— Так, Гаво, певен! — все більше розпалюючись, вигукував Вовкун. — Не смійся, а слухай. Сам, може, я й не зважився б на такий гешефт, а то з тобою — з твоєю головою — йду сміливо. Ми обоє мусимо це довести до кінця!
— І що ж саме? — запитав Гава, витріщивши очі на Вовкуна.
— Е, що саме! — махнув той рукою. — Ходи-но сюди! — І потяг Гаву на найвищий шпиль, на кам’яний курган, що позначав межу села Н. — Глянь униз! Бачиш ті чудові ліси, ще не вирубані, ті полонини, ті отари волів і овець, що ніби плавають у зелені? Все це повинно бути нашим! Не віриш? Вір — не вір, а кажу тобі: буде, і не за десять, не за п’ятнадцять літ, а за рік-два!
— Ну-у, це вже... трохи... — пробурмотів недовірливо Гава, та Вовкун не дав договорити.
— Думаєш, із таким капіталом, як у нас, з тими тридцятьма ринськими, не можна почати діло? Пуста думка, Гаво! Це гешефт, до якого не треба нічого, тільки добрих рук і кмітливої голови! А ми з тобою саме такі. У мене руки добрі! — Вовкун розмахнув своїми ведмежими лапами, а тоді, щоб довести силу, вхопив смерековий граничний стовп, що стримів на кургані, вирвав його, замахнувся ним, наче палицею, і пожбурив далеко вниз. — От бачиш, слава Богу! А в тебе голова мудра та проворна — і більше нам нічого не треба! Ну, глянь довкола і скажи: хіба ж не варто заради такої краси, заради такого гешефту попрацювати рік-два?
Гава мовчав. Огонь Вовкуна, здавалось, поволі переходив і в його душу. Він підвівся на курган і жадібно дивився на чудовий гірський краєвид, що стелився перед ним.
— Ага! — радісно вигукнув Вовкун. — Бачиш — починаєш смакувати! Зачекай, це ще не все! От коли зійдемо в долину, побачиш село, поговориш з хлопами, познайомишся з двором, з паном... Гаво, ти пальці оближеш — ще навіть не скуштувавши меду!
— Ну-ну... — напівсумнівно, напівзахоплено промовив Гава.
— Кажу тобі: хлопи тут — як діти, а багаті — як чорти! Тут із самими волами які гешефти можна крутити! Але то тебе вчити не треба. Та найголовніше — це двір. У дворі — ті ліси, більшість полонин. Усе, що ти бачиш — панське. Тож до двору треба братися з усією силою. І кажу тобі, Гаво, ніде на світі не знайдеш такого двору й такого пана, з яким можна було б так легко дійти згоди, як тут! Я вже маю в голові план, як до нього підійти, але про це ще рано. Придивимося — порадимось. Тільки знай: усе буде добре.
Гава слухав без тіні недовіри. Варто було Вовкуну згадати про гешефт із волами — і в голові Гави прокинувся цілий ряд давніх мрій. Адже він уже не раз обмірковував такі справи, рахував навіть майбутні бариші. Перед зустріччю з Вовкуном він справді мав намір самому почати такий гешефт. Але, ба, проклятий Борислав став йому в голову клином і сплутав усе. Та тепер годі! Стоячи на найвищому шпилі, на кам’яному кургані, Гава відчув, що бориславська хвороба вже відступає з його душі, що він знову — той давній Гава, сільський хлопець і сільський гендляр. Погляд його мимоволі завис на полонині, де паслися отари волів та овець, а тоді піднявся вгору й зустрів у блакитному небі невелику темну плямку, що поволі ширяла над усім краєвидом. То був великий гірський орел. Довго він кружляв, шукаючи здобич, плавав у повітрі з розпростертими крилами, не рухаючи ними, ковзав униз по уявному схилу, а потім, різко махнувши крилами, знову злетів угору і зник у лазуровій імлі. Якась невимовна втіха охопила Гаву, коли він дивився на того могутнього красеня. І сам він відчув себе легким і сильним, готовим ширяти над благословенною долиною і кидатися з небесної висоти на здобич.
— Ну, що, Гаво, — промовив Вовкун, зіскочивши з кургану і збираючи своє манаття, розкидане по траві, — готовий іти зі мною добувати ці гори?
— Готовий! — твердо відповів Гава.
— То ходімо ж! До села ще не близько.
Але в ту мить з хащі поблизу лісу пролунав постріл, і Гава зойкнув, згорнувся калачиком і покотився з кургану вниз.
— Боже! — вигукнув Вовкун, підбігаючи до нього. — Гаво, що з тобою?
— Ой! Ой! Ой! — стогнав Гава, тримаючись за литку правої ноги й корчачись на землі. — Ой, болить!
— Де болить, де? — питав Вовкун, присівши коло нього і намагаючись відтягти Гавині руки, з-поміж пальців яких уже виступала кров і капала на зелену траву.
У той же час унизу, на галявині, з’явилися два молоді паничі; один мав рушницю на плечі, другий — без рушниці — біг перший просто до жидів.
— Кричи, Гаво, кричи! — прошепотів Вовкун, миттєво збагнувши, що сталося. І Гава, побачивши паничів, заходився так верещати й кидатися, ніби отримав страшну рану. Не знати коли і як — не лише руки, а й обличчя його виявилося забризкане кров’ю, і він виглядав як справжній каліка. А Вовкун сидів поруч, заламував руки і скиглив.
Підбігли й паничі — вже знайомі нам Едмунд і Тоньо Трацькі*, сини власника села Н., які після пам’ятного купання подались на прогулянку в ліс і хотіли підстрелити якусь птицю.
— Що сталося? Що тут сталося? — вигукнув перший Тоньо.
— Ой, ой, ой! — репетував Гава не своїм голосом. — Мені кінець, чую — кінець! Ой, матінко моя, вже не побачиш ти більше свого сина!
— Що з тобою? Що сталося? — питав Тоньо.
— Ой, поранений! Поранений! — ревів Гава, мовби з нього шкіру дерли.
— Але де? Де саме?
— Ой, ой, ой! Тут! Тут! Тут! — кричав Гава, показуючи то на груди, то на живіт, то на спину, то на ноги.
— Та брешеш ти, жидівська морда! — сказав з насмішкою Едмунд, наближаючись. — У стволі було всього п’ять заячих шротин, важко уявити, щоб усі в нього влучили. Та я ж і не цілився в нього.
— Мундзю! — докірливо мовив Тоньо, який добре бачив, як брат, сидячи за кущем, узяв на приціл жида, що стояв на кургані, й вистрілив, перш ніж Тоньо встиг завадити. — Мундзю! Бійся Бога, як можна бути таким необережним!
— Ну-ну, почалося! І що з ним сталося? Ручуся, щойно накричиться — спокійно встане й піде собі.
— Та глянь же, Мундзю, який він окровавлений, — сказав Тоньо, намагаючись оглянути рани. Але Гава, не припиняючи волати, так крутився й кидався по траві, що нічого не можна було зробити.
— Іди ти, дурний! — сказав Едмунд з презирством і відразою. — Ще й лізеш до жида! Сам бачиш, він валяється для страху, щоб тебе налякати. Покинь його — нехай качається. Як побачить, що дурнів нема — швидко перестане. — І він потяг за собою Тоня, який уже й сам почав підозрювати, що Гава вдає, а не по-справжньому поранений.