Василь Андрійович Симоненко — видатний український поет, чиї твори залишили глибокий слід у літературі ХХ століття. Народився він 8 січня 1935 року в маленькому селі Біївці на Полтавщині, в родині колгоспників. Його дитинство припало на важкі післявоєнні роки, коли більшість людей переживали горе від втрат на фронті та тяжко працювали, щоб відбудувати зруйновану країну. Як згадує Олесь Гончар, дитинство Симоненка «чуло ридання матерів, що божеволіли від горя», і саме в ці роки, сповнені труднощів і відчаю, народжувалася його велика любов до рідної землі та глибокий патріотизм.
Від самого початку свого шляху Василь мріяв про журналістику і, закінчивши школу в 1952 році, вступив на факультет журналістики Київського університету. Після отримання диплома у 1957 році працював у редакціях місцевих газет, але поезія завжди була його головною пристрастю. Вже в студентські роки він почав публікувати свої вірші, а його перша збірка "Тиша і грім" (1962) стала справжнім проривом на літературному небосхилі України. Симоненко вперше привернув увагу читачів не витонченими словесними формами, а щирістю і глибиною своїх почуттів, інтелектуальною висотою і молодечим завзяттям.
Після публікації "Тиші і грому" Василь Симоненко став одним із найяскравіших представників "шістдесятників" — покоління, яке було готове відкрито виступити проти тоталітарного режиму, відстоюючи свободу слова і правду. Симоненко, зокрема, відзначався своєю безкомпромісністю в поглядах, і це не могло не привернути до нього увагу радянської влади, яка вже тоді почала відчувати загрозу від нової інтелектуальної хвилі.
Важливим етапом у його житті стало входження в "Клуб творчої молоді" в 1960 році, де він активно працював разом з іншими відомими шістдесятниками, такими як Ліна Костенко, Іван Драч, Євген Сверстюк, Василь Стус та інші. Цей клуб став важливим осередком для обміну ідеями, і Василь Симоненко неодноразово виступав на літературних вечорах, а також брав участь у діяльності, спрямованій на національне відродження України.
Симоненко завжди був не тільки поетом, а й громадським діячем, що проявлялося в його глибокій зацікавленості у вивченні історії України, зокрема періоду сталінських репресій. Одним із важливих моментів у його житті стало приєднання до комісії, яка займалася вивченням злочинів сталінського режиму. Разом із Аллою Горською, він об’їхав кілька сіл під Києвом, де виявлялися місця масових поховань жертв сталінського терору. Це стало одним із важливих кроків на шляху до публічного розкриття злочинів, скоєних радянською владою.
Не оминула поета й тема страждань власного народу. Влітку 1962 року, в Черкасах, під час незначної суперечки з буфетницею, Симоненко став жертвою насильства з боку міліціонерів, що залишило на його тілі синці й травми. За словами самого поета, це стало однією з причин його передчасної смерті. Хоча він не був убитий безпосередньо в руках правоохоронців, саме цей інцидент, ймовірно, став одним із факторів, що прискорили його хворобу і смерть.
Симоненко пішов із життя на 29 році, 13 грудня 1963 року, залишивши по собі незабутній слід у літературі. Його вірші стали не тільки емоційними сплесками таланту, а й глибокими роздумами про життя, долю, нарешті, про сутність людини. Його спадщина — це не лише вірші, а й боротьба за права свого народу, яка триває через його творчість навіть сьогодні.