Все зорі, які вона з дитинства бачила; всю росу, що падала їй на голову, і всі подихи вітру, які коли-небудь гладили її по обличчю.
Та пісня виймала з її душі, мов із чорної скрині, все чарівне й ясне і розгортала перед нею — і вона не могла надивитися сама на себе в дивному світанку.
Десь там у горах сидить орел, пісня розвіває йому крила, і подих тих крил гоїть її серце, стирає з нього чорну кров.
Вона чує, як сини тримаються маленькими руками за її рукави, як ростуть із кожним звуком. Чує кожне їхнє слово, коли-небудь сказане, і кожну розмову про Україну. Усі невиразні й таємні назви випрядуються з волосся зір і, як пребагате намисто, обіймають її шию.
Блискотять ріки по всій нашій землі й падають із громом у море, а народ зривається на ноги. Попереду її сини, і вона з ними йде на ту Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоб усі були вкупі.
Те голосіння втирається в небо; його покривало морщиться й роздирається, а пісня стає в бога біля порога і заносить скаргу...
Коли перестали співати, Марія застигла нерухомо, наче намальована на образі.
Із гурту жінок, яких зійшлося багато, одна, вже стара, підійшла до столу.
— То ви наші? Дякувати богу, що ви вже раз прийшли,— говорила.
— Ой, ніхто, небожата, нас не любить. Скільки війська переходило — всі нас не люблять. А скільки вони народу напсували! Де б не було: чи в місті, чи при дорозі, чи вже в своєму ж таки селі, ми всюди чужі й чужі, і ніхто нам не вірить.
— Їй, чого ж ви від них хочете? Це ж не наше військо. Вони такі, як у книжках іздавна написано або на образах намальовано, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? Отак, потихеньку, щоб ніхто не чув, то поговорять.
— Ти молода, читати вмієш, то знаєш краще. Я думала, що то наші.
— Цього навіть не кажіть, бо за це може бути для нас велике покарання.
Старенька жінка швидко сховалася в гурті жінок, що дивилися самою тугою й дихали розпачем.
Натомість молода Катерина стала край самого столу.
— Оця Марія, в якої ми є, дивіться, як закам’яніла від вашого співу. Вона тужить за синами: двоє пішли до наших охотників, а найменшого москалі забрали в Сибір! Десь він серед таких, як ви, ганьбив вашого царя, що дуже мучить наш народ. А вони тільки хап його — та й пропав. Учені були всі, великий маєток за ними пішов. У селі жодна мама так не тужить за синами.
— Небого, Маріє, небого! — шепотіли жінки.
— То якраз перед війною було, як ми насипали могилу цьому Шевченкові, що перед вами на столі. Насипали інші села на пам’ять — та й ми. Клопіт такий був, бо старі не дозволяли вдень сипати, робота в полі, а ми змовилися і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші тільки лопатами. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала... Як ми її досипали, то вже світало, роса нас притрусила, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Марії виліз на сам вершечок та й так гарно говорив до нас, що з цієї нашої могили будемо дивитися на велику могилу в Україні, щоб ми були всі однієї думки. Дивився так дивно, наче справді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали й співали такі пісні, як і ви тепер.
Тут Катерина наблизилася до козака майже до вуха й прошепотіла:
— Ваші пісні такі самі, як у синів Марії. То не будіть її, хай їй здається, що це її сини співають...
1 С п у з а — зола.
2 Ковбок — обрубок дерева.
3 П и в к а — м'яч.