Над закатом застыла красная туча. Вокруг неё заря набросила свои светлые пряди, и та туча была похожа на окровавленную голову какого-то святого. Из-за той головы пробивались лучи солнца.
На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя,— тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
— Ты уже уходишь, сынку?
— Ухожу, мамо.
— А на кого же ты нас оставляешь?
Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.
Підійшов до сина тато.
— Сядем, сынку, на фіру, а то на колію спізнимо.
— Переночуй ещё эту ночь у меня, сынку. Я тебя так тяжко выхаживала, дула-м на тебе, как на рану... Я тебя вместе с солнцем встречу и плакать не буду. Переночуй, переночуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати.
Мир подався д'воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.
— Сынку,— питався тато,— а мне кто, небоже, кукурузку выполет?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
— Ну, ходім.
Мама не пускала.
— Миколайку, да не ходи же! Пока ты обернёшься, пороги в хаті покривятся, углы погниют. Меня уже не застанешь и, видно, сам не придёшь.
Ймила сина за ноги.
— Ліпше бы я тебя на лаву стелила!
Пішли.
Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили ліс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.
За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:
— Бывайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу.
Всі поскидали капелюхи.
— Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.
Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.
— Сынку, возьми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.
— Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.
Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
— Йди здоров, Миколаю! — кричала громада.
Тої ночі сиділа на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:
— Відки тебе візирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулі, до неї говорили. Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.