У Києві, в одній лікарні чи, може, в лазареті, колись лікували чорноробочого великороса. Разом із ним, у тій самій палаті, на сусідньому ліжку, що стояло зовсім поряд, лежав
українець, сільський чоловік, простий дядько з села. Обидва вони добряче попростуджували праві ноги, і обох мучив великий біль, бо в ногах у них прикинулась невралгія. Якийсь нерв неначе смикало безперестанку, та так боляче й дошкульно, що вони часом до самого світанку не могли заснути. Щоранку приходив до них фершал-масажист і робив масаж: розтирав та розтягував долонями болючі місця так завзято, що обидва аж кричали, аж вищали, бо нерви боліли нестерпно, приблизно так, як іноді болять зуби, коли біль заходить глибоко й не дає людині ні лежати, ні сидіти спокійно.
Але якось одного дня прийшов фершал, як і завжди. Спершу зробив він масаж чорноробочому майстрові. Великорос аж пищав од пекучого болю, аж зуби зціпив, тільки щоб не закричати ще голосніше. Потім фершал узявся робити масаж українцеві, а той спочатку тільки осміхався, ніби терпів і водночас щось собі міркував, а згодом почав сміятися, наче його не біль дошкуляв, а лоскіт брав. Фершал доробив своє діло, витер руки й вийшов з палати.
Після того заходив він у палату ще кілька разів, розтягував обом жили, з усієї сили плескав долонями по нозі; тесля аж сичить, аж кривиться од болю, а сільський дядько сміється собі, трохи що не регочеться, ніби йому не масаж роблять, а якусь веселу штуку показують.
Днів через три великоруський мужик не витримав і питає в чоловіка:
— Що то за знак? Як мені розминає та розтягує долонею шкуру, то я мало не кричу, так у мене нога болить. А ти ж колись передніше аж вищав, а тепер веселенько смієшся, трохи не регочешся. Чи то цей масаж тебе в ногу лоскоче, чи що? — питає козак.
— Де там, у дідька, лоскоче? Боліло так, неначе душу з тіла випирало. Та я не видержав і надумав дурити отого фершала. В мене смикає в правій нозі так, неначе хтось шкуру здирає смужками, а тоді ще й сипле сіллю та перцем просто по живому м'ясу. Думаю собі: а піду я на хитрощі, щоб не мордувала мене ота іродова душа, та й підставляю йому замість правої здоровісіньку ліву ногу. А він наминає, розтягує долонями, аж сопе, так старається і так працює, ніби справді влучив у саму болячку. Мені від того стало так смішно, що я й почав нишком сміятися з нього. А теперечки, як я полежав та добре вигрівся під цим укривалом без усякої роботи, то в мене вже й у правій нозі перестало смикати. А я собі лежу та, як він прийде, соваю йому раз праву, а вдруге ліву ногу; нехай, думаю, попрацює трохи, поки я добре вилежусь, вигрію ногу в цій теплій палаті, та ще й під теплим укривалом, на пухкій подушці. Бо то, бач, так: якби я завжди спав у такій теплій палаті та вилежувався досхочу, то, певно, мене ніколи б не смикало в жижках так, наче чорти в пеклі на тім світі смикають та сотають з мене жили. Або ніби хтось наважився повиривати мені з щелеп усі зуби та й рве, та й рве один зуб за другим, без жалю й перепочинку. А фершал ще й плеще зверху долонями з усієї сили, неначе зумисне для того, щоб мені в нозі ще гірше боліло.