Политическим арестованным мужикам на Святой вечер.
В хате было так светло, что баба Грициха видела каждый пальчик Иванки, как он прижался к стене.
Солнце опускалось прежде всего на лес, что стоял на горе перед хатой, на его ветвях оставляло все свои дорогие блестящие камни, а лес бил лучами в окна хаты.
И таких лучей было в хате много, что баба видела каждый-каждый пальчик Иванки на стене.
— Мой, Иване, чтобы я тебя больше не видела на лавке. Гляди, что ты со стенами сделал. По земле себе бегай.
Иванко бегал от порога к столу и вёз на нитке колёсико от ниток и говорил бабе:
— Не бойтесь, я уж, ей-богу, не буду.
Возле бабы на печи сидела маленькая Марийка с заплетённой косичкой, как мышиный хвостик.
— Боже, Боже, как народу тесно стало жить, а как праздники подойдут, так народ всё-таки веселится, — думала себе баба.
Лицо морщинистое, синие губы, сухие руки, седые волосы — вот такая баба.
— Ба, дядько Василь идут к нам с Николом Семёновым, с тем, что в школах учится.
— Слезай с земли, беги к бабе на печь.
В хату вошёл Василь со школяром.
— А у вас, мамо, на печи Рождество? Поздравляю вас счастьем, здоровьем, чтобы вы ещё пожили меж нами,— поздравлял сын маму и целовал ей руку.
— Ой, сынок, мне Рождество не в голове! Я, дитятко, все дни оплакиваю и праздник, и будень, — говорила баба, и слёзы в глазах показались.
— А я пришёл письмо от Фёдора прочитать, потому что вчера на почте пришло. Семёнов, вот, прочитает:
— Так что приписывает, крепкий он или болеет?
Василь вытащил письмо из череса, подал школяру, а тот взялся читать.
"Коханий мій брате Василю і ви, мамо!
Клоніюси до вас на різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колідку з кременалу, але боюси, що вітер мою коліду у лісі стратит та й під ваші вікна не привіє".
Старая мама осыпалась слезами, а Василь молчал.
"Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така коліда в неволи сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за коліду. Як ще хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволіли, аби пустили у коліду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипкое колідувати. Бувало станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка різно плаче, і ніколи ми єї не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче..."
— Ой, сыну, сыну, это ж ты детей осиротил, — шептала баба.
"Але годинами, мамо, та так мені у цих мурах страшно, шо не годен я на лужку лежіти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов проваді. І почітую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько..."
— Ой, сынок, не бери ты себе такую большую тоску в голову, — крикнула баба, будто бы теперь Федір говорил с ней, а не писал.
"Та й все ми си привиджує похорон Настин. Йдете ви, ідуть діти за деревищем, ідуть люде. А хоругвами вітер носит та й питає: а чоловік цеї жінки де подівси? А подерта хорогва єму все каже: "В Станіславі, в кременалі!"
— Ой, замуровали тебя, сыну, в неволе, — так вздыхала баба.
"Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вирвали, жінку вбили та й діти лишили на волю божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудці си вжирає. Знаєте, шо як сирота плаче, то всі ангели плачуть..."
— Причёсываю я твоих детей каждую субботу да и рубашки им стираю каждую неделю, и старые слёзы за водой пускаю,— отвечала баба.
"А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них газдів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав..."
— Ой, Федоре, не пущу я твоих хлопцев по чужим заборам, а научу их, как родных, — уже говорил Василь.
"А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен віти. Та й припишіт до мене гет за все, шо си дома діє?
Клоніюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх. Федір".
Баба горько плакала, и оба ребёнка за ней.
— На-ко тебе грейцір, на-ко, только не плач. Слышишь, что дядя говорит, чтобы ты бабу слушался, чтобы не баловался.
Так говорил вот Василь к Иванку и дал ему новенький грейцар.