Пробуваючи на дачі в Білій Церкві саме в ту пору, коли купаються в Росі, я одного четверга, у базарний день, вийшов на торг, щоб придбати дещо для власної потреби. Базар був людний, густо заставлений возами й товаром. В одному місці, на широкому плацу, в кутку за возами, де ще лишалося трохи вільного простору, стояв гурт людей і про щось голосно перемовлявся. Зразу було видно: там сталося щось незвичайне, бо люди говорили не просто жваво, а мало не кричали на весь закуток. Я підійшов ближче до того гуртка. Одна молодиця, Марина Жарчиха, вже літня жінка з села Трушок, упізнала мене й привіталася. Поруч із нею стояла її дочка Варка, яку Жарко недавно видав заміж у недалеке село Пилипчу. Я спитав у Марини, що в них тут сталося і чого вони збилися докупи та здійняли такий репет майже на весь плац.
— Та то, бачте, ми видали дочку заміж у Пилипчу, а вона оце покинула чоловіка та й вернулася до мене, бо не хоче з ним жити, жаліється на свого чоловіка, — сказала мені Жарчиха.
— З якої ж причини ти покинула чоловіка, коли, як я пригадую, ще й року не минуло, відколи ви побрались? — питаю я у Варки. — Здається, справді ще й року нема, як ти вийшла заміж?
— Бо мій чоловік загадує мені всяку роботу, неначе я йому наймичка, а не жінка.
— Бо вона мене не слухає. Я її чоловік, а вона моя жінка, то й повинна мене слухати, — озвався молодий чоловік, ще зовсім молодий, майже парубок, гарний з лиця, чорнявий і рівний станом, мов тополя.
— Такий гарний чоловік тобі трапився, Варко, а ти взяла та й покинула його, та ще й так швидко, — кажу я до Варки.
— Я свою жіночу роботу роблю й роботи не цураюся, але він загадує мені й таке, що сам міг би зробити. От сидить він за столом за обідом та й каже мені: "Встань, Варко, та подай мені кухоль води". А сам сидить за столом і навіть не поворухнеться! Наче він якийсь пан посесор, а я маю подавати йому воду, як лакей старому посесорові склянку води, та ще й на тарілці.
— Бо ти, сину, таки спанів, як служив у пана та надивився, як слуги з ним панькаються. Чом би самому не встати з-за столу та й не напитися води, коли кухоль стоїть зовсім недалечко на миснику?
Старі Жарки, Варчині батьки, були близькими сусідами мого швагра в Трушках, і Жарчиха з дочкою говорили зі мною щиро, без остраху й церемоній. Варка раз у раз оберталася до мене так, ніби саме мені жалілася на свого молодого чоловіка, котрий, на її думку, спанів, служачи в пана.
— Або ось сядемо ми за обід. Він гляне в причілкове вікно та й каже мені: "Варко! Одже ж поросята влізли в город і риють картоплю; біжи мерщій та вижени поросят у хвіртку, та закрути хвіртку добре заверткою, бо вони знов розторгають її рилами й незабаром знов улізуть у картоплю". Я тільки-но встигла відкусити один шматок хліба, а вже мушу хутко бігти з ломакою на город, бо мені жаль картоплі. А він собі сидить за столом і не ворухнеться.
— Бо я ж повинен загадувати їй усяку роботу, а не вона мені. Я чоловік, а вона моя жінка. Чоловік повинен загадувати роботу жінці, а не жінка чоловікові, — каже до мене чоловік.
— Ониську! Не все ж таки треба загадувати жінці; треба й самому дещо зробити, хоч би й свині вигнати з городу або загнати їх у хлів, — озвалася мати тихо, наче напучувала зятя й водночас заступалася за свою дочку.
— Це твоя дочка покинула чоловіка точнісінько так, як Соломія покинула свого та й найнялася за наймичку в Білій Церкві до одного багатенького єврея, аж поки її чоловік пішов та перепросив її, — кажу я до Жарчихи, бо, пробуваючи колись у Трушках, подарував Жаркові свою книжку "Не той став".
— Оце воно й вийшло достоту так само, — сказала мені Жарчиха.
— Отож, Ониську, і тобі тепер доведеться перепросити свою жінку, тоді вона знов вернеться до тебе в Пилипчу, — кажу я до Ониська. Але Онисько стояв, понуривши голову, і не обзивався жодним словом.
— Він затого загадає мені роззувати його та стягати з ніг його чоботи, — стиха обізвалася Варка. — А я йому нізащо в світі не буду скидать чобіт. Це не жінчина робота. Нехай наймає собі лакея, як наш пан посесор.
Навколо гуртка вже почали збиратися люди й прислухатися, про що йде розмова. Дехто з цікавості потроху вмикався в балачку, хоч його ніхто й не кликав. Мені стало ніяково прилюдно втручатися в чужу сімейну справу, та ще й при стількох насторочених цікавих вухах довкола. Але Варка зацікавила мене своєю вдачею: натуристою, гордовитою, живою й непоступливою.
— Та вже тобі, Варко, доведеться вертатися до чоловіка, бо там тепер своя хата, свій хліб і хазяйствечко вже твоє, а не чуже, — кажу я до Варки.
— Ба не вернусь. Нехай не він мені загадує роботи, бо я ж не маленька дівчина й сама добре знаю своє діло, — одказує мені Варка. — Оце недавнечко, тільки що ми сіли обідати та з'їли борщ, а він знов до мене: "Подай мені кухоль води, бо я пить хочу". Я кажу йому: "То встань з-за столу, піди та й напийся води. А завтра, як сідатимемо за стіл обідати, я прикочу з сіней діжечку з водою та поставлю отам коло столу, а на стіл поставлю кухля. Про мене, пий, хоч лусни, тільки більше не настирайся". Він сидить за столом та й напиндючився, мов індик, але з-за столу не встав. Я подаю з печі кашу, обмішану вишкварками. А він зирнув у вікно на двір та й каже: "Катай у двір та зачини ворота, бо ондечки поросята риються на шпориші коло самісіньких воріт та ще повтікають з двору, а тоді шукай їх та ганяйся за ними". Я їм гарячу кашу та й кажу йому: "Та то сам же ти покинув ворота, як в'їздив у двір, та й не зачинив. Катай сам хутчій та й зачини, а то каша прохолоне, і в печі вже вичахло, так що й миску з кашею я надаремно засуну в піч". —
"Я тобі кажу: катай зараз та зачини ворота! Зараз мені вставай!" — аж крикнув на мене, а я слухаю та їм гарячу кашу й не дуже хапаюсь. Отак він усе! Усе загадує мені якусь роботу, неначе посесор або пригонич на буряках, — каже вона, обертаючись до мене.
У Варки з досади аж закрутилися зіньки в очах; карі очі блиснули різким блиском. Варка була жвава, бадьора, але з її погляду одразу було видно, що вона натуриста й нездатлива на вдачу, що вміє стояти за себе та за своє право. Онисько мовчав, похиливши голову, зморщивши чоло й чорні брови.
— Чи це ви змовились із зятем побачитися в Білій Церкві на базарі? — питаю я у Варчиної матері.
— Де там! Це ми зострілися отут випадком. Я з дочкою прийшла на базар, бо в нас давненько вже то я, то Варка побили потрібні на борщ більші горшки та глечики. Хвалить бога, молока маємо багацько, бо наша корова дає чимало молока і вже давно дійна, а ставити молоко на сир, сметану та масло нема в що: глечиків бракує. А Онисько, певно, прийшов сюди за якоюсь своєю потрібкою, то ми оце випадком і стикнулися коло горшків. Ото, сину! — сказала вона, обертаючись до зятя. — Як не чіплятимешся дурнісінько й надаремно до Варки, то вона незабаром і вернеться до тебе. А як і далі будеш бундючитися, коверзувати по-панськи та вередувати, то вже й не знаю, як воно буде далі у вашій хатині. Ти набрався панських примхів, служачи в пана за лакея, через те й збавив собі селянські норови. Ти ще молодий, то, може, й не втямив гаразд, що ти не пан, а твоя жінка тобі не слуга, а вірна дружина й рівня. Пан тебе найняв як слугу, платив тобі гроші за службу, годував тебе, бо ти ж найнявся на службу, жив на панських харчах і не брав у нього харчових грошей, а їв панський харч. А твоя жінка не бере ж у тебе ніякої плати за службу, бо ви обоє жнете хліб на одній постаті: ти працюєш на полі, а вона готує обід і вечерю вдома і для тебе, і для себе. Бо готувати обід — це ж не гулянка, а така сама робота й тупцяння коло печі, як тобі твоє тупцяння та ходіння за плугом чи за ралом, — напучувала мати молодого бундючного зятя.
— Та нехай уже вертається додому та стає зараз коло своєї жіночої роботи, бо мені ж треба, щоб хазяйка сиділа в моїй хаті, а не у вашій, мамо, — промовив Онисько, дивлячись наче просто в землю, якось понуркувато, ніби й не відчував за собою ніякісінької провини в обходженні з молодою жінкою. — Ходім, Варко, додому вкупі зі мною; купи зо два або зо три горшки, бо варив кашу на обід та вже розбив два горшки.
— Як будеш сам хазяйнувати коло печі, то розіб'єш ще й третього горшка. Чоловіки, бач, непридатні до цієї справи, хіба їх горенько навчить, — сказала мати з усміхом на устах. Але й очі її радісно блиснули, наче й вони засміялися з полегкістю, що в хаті молодого зятя може настати спокій та мирнота між цими непомирливими на вдачу дітьми, котрі довгенько ніби гралися в переваги: хто кого переважить — чоловік чи молода гарна жінка.
Онисько стояв мовчки. Він, певно, був понурий на вдачу і, мабуть, не дуже зрадів, що Варка вже ніби схиляється до миру. Варка теж не звеселяла свого понурого чоловіка ласкавим поглядом і все ніби вагалася в думках: чи йти з ним додому, чи вертатися з матір'ю в Трушки. Вона пильно кмітила за чоловіком, зиркаючи на нього гострими очима; було видно, що вона добрий кміта й уміє кмітити.
— Та йди, Варко, до чоловіка, бо незабаром поб'є всі твої горшки, якщо довго сам варитиме кашу та борщ. Як загаєшся в мами та вернешся пізно, то не знайдеш ні одного живого горщика: усі помруть наглою смертю, — сказав я Варці. Вона осміхнулась. Онисько підвів голову й собі осміхнувся. Молодиці довкола зареготалися.
— Та вже піду, коли мама радить мені вертатися, — веселенько заговорила Варка.
Тим часом, поки ми стояли в кружку, балакали та жартували, прохожі люди, певно, запримітили той гурт і подумали, що тут щось трапилося, бо в кружку стояв я один з панів, а навколо мене зібралися молодиці. За людьми до гурту прибігло кілька цікавих єврейських хлопчаків, а за ними з гончарських крамниць підійшли старі євреї. Слідом прибігло ще кілька єврейок з другого боку вулиці й ніби наторочили вуха, бо нема в світі народу цікавішого за євреїв. Звідкись узявся білоцерківський поліціянт і з провулочка попростував просто до нас. Збірня все більшала та більшала, насторочивши цікаві вуха.
— Прощайте, тітко! Передайте від мене поклін моїй сестрі, як вернетесь у Трушки, — гукнув я до Варчиної матері й прожогом, насилу протиснувшись крізь цікавий натовп старих і молодих євреїв, мерщій попрямував до свого житла в єврейському заїзді.