Хоч закохуйся в сільського простого парубка або в стовпи наших воріт, чи у верстові стовпи, помальовані фарбами,— жартував отець Мойсей.
— Або в нашого крамаря Аврума, бо він ще не старий і дуже гарний,— жартувала матушка.
— Але й біля Аврума теж є перепони: стоїть на сторожі своя Юдиф з мечем, тобто зі скалкою та рублем, і захищатиме так енергійно, як і Ксеня захищала Луку Корнилійовича,— промовив отець Мойсей.— Але знай, що вся ця смішна історія має лишитися в таємниці; я дав таку обіцянку Луці Корнилійовичу. Мені шкода Насті.
Незабаром, наприкінці травня, Настя й отець Мойсей відвезли до містечка Білої Церкви шістьох старших школярів і представили їх в екзаменаційну комісію на іспит. Усі школярі склали іспит дуже добре, і Настя отримала подяку від комісії.
Повернувшись додому й відпочивши, Настя спитала Луку Корнилійовича, чому він не приходить до неї зі скрипкою та нотами пограти й поспівати пісень.
— Та, бачите, я теж сиджу за роботою, готуюся складати іспит на одержання сану диякона при нашій церкві. Роботи в мене багато,— відповів Лука Корнилійович.
Настя повірила йому, але тяжко зітхнула, дивлячись у його ласкаві, добрі, ясні очі.
Відтоді Настя, на перший погляд без жодної причини, почала замислюватися й тужити. Іноді за обідом у отця Мойсея вона заводила розмову про те, як тяжко вбогим дівчатам жити й служити, якою тяжкою була робота в школі взимку.
— Мабуть, недовго я проживу при такій важкій роботі. Я передчуваю щось недобре: мені ніби загрожує якась біда, якесь нещастя,— часто говорила вона матушці, коли вони лишалися вдвох і розмовляли.
— От і вигадали! Ви така молода; вам тільки жити та веселитися, а не сумувати й тужити, та ще й навесні у нас у селі, де все зеленіє і цвіте, де солов’ї співають до пізньої ночі.
— Це правда. Усе цвіте, а я відчуваю, що в’яну, що я втомлена до краю.
— Як поїдете до батька на канікули й відпочинете, життя всю тугу й смуток з вас як рукою зніме. Ви людина міська, затужили за Києвом і рідними, не змогли звикнути й пристосуватися до нашого майже монастирського життя в селі. Ми на селі не живемо, а тільки існуємо, як каже наша сільська приказка.
Одначе Настя недаремно передчувала близький кінець свого життя. Вона була слабкого здоров’я. Їй вдалося зайняти місце вчительки в Києві, на передмісті. Прослуживши зиму в училищі, вона навесні почала кашляти сухим кашлем, скаржилася на задишку й біль у грудях і захворіла на сухоти. Ще в сільській школі половина її здоров’я вилетіла в шкільний вентилятор під дах. Зацвіли київські сади, заспівали солов’ї, і з пахощами весняних квітів дух її полинув кудись у сині небеса. Батько поховав її на гроші, зароблені її тяжкою працею.
— Заробила на службі тільки собі на смерть та на похорон,— говорила з плачем мати в "голосіннях" [з причитанням] над труною своєї улюбленої дочки.